Світлана Винограденко, голова Міжнародної громадської організації «МОЗИРОН» вчасно нагадала, що саме 7 грудня – День місцевого самоврядування. До того вона встигла привітати свого земляка Сергія Бондаренка, сільського голову Юрченківської сільської ради, що на Харківщині. Раніше Світлана Володимирівна із захопленням розповідала про те, що на місцевих виборах Сергія Бондаренка за першим туром і вперше громада обрала сільським головою.
Сам Сергій Бондаренко – небагатослівний. Але людина слова і діла. Народився він на Харківщині в селі з поетичною назвою Білий Колодязь. Й донині там живе його мама й сестра. Батько, на жаль, минулого року відійшов у засвіти. До останнього приказував сину, що коли взявся за справу – доведи до успішного завершення.
Сергій з дитинства працював на землі. Отож і не випадково обрав собі фах агронома. Побудував дім, посадив сад в селі Юрченкове, що у Вовчанському районі. Все свідоме життя вирощував хліб, любив землю. Не зламався й у важкі скрутні часи: забрав свій пай землі, купив старенький трактор МТЗ й продовжував працювати на землі.
– Опорою і стимулом була моя сім’я, – розповідає Сергій Бондаренко. – У мене три сини. Дітей треба було вчити, ставити на ноги, показувати добрий приклад. Старший Євген вже закінчив університет, у Харкові працює. Важкувато зараз з працевлаштуванням, але кожен обирає дорогу і йде нею. Середній – Микола, студент, Максим – семикласник. Дружина Люба працює в дитячому садочку. Ми в усіх на виду. В селі нікого не обдуриш. Наступного разу не повірять.
Справді, цю роботящу родину добре знають у селі. Селяни просто так не віддадуть свій голос. Сергій Анатолійович Бондаренко на виборах вийшов з перемогою на 80 голосів більше. Тепер як ніколи він згадує батькову настанову, що людей не можна підвести.
– Я всього місяць на посаді сільського голови, – говорить Сергій Анатолійович. – Переді мною непочатий край роботи. Село невеличке – 700 чоловік. Всі один одного добре знають. Насамперед, треба подбати про освітлення вулиць. Селяни не мають ходити в темряві. Треба доробити те, що обіцяли попередники. Планую на кожному крайку села зробити дитячі майданчики. Біля ставка має бути зона відпочинку, волейбольний майданчик. Треба домовитися, щоб дітлахам дозволяли фермери ловити рибу на водоймі. Підпорядковане нашій сільській раді й село Шевченкове за сім кілометрів від центральної садиби. В селі проблема з освітленням після буревію, погана дорога – налагоджуємо й це питання. В селі чудова школа. До речі, після нашої школи в районі не було вже новобудов освітніх. Тут навчається 160 дітей. Двадцять одна дитина відвідує танцювальний гурток. Зараз, напередодні Новорічних та Різдвяних свят для людей старшого віку й малозабезпечених готуємо концерт. Людей треба оживити, село має жити повноцінним життям. У нас чудовий клуб. Хоч і потребує ремонту, все ж тут проводили конференції, зустрічі, семінари навіть на обласному рівні.
Роботи у новообраного сільського голови – непочатий край. Про успіхи говорити ще рано. Головне – непоганий початок і добрі задуми. А ще – підтримка й розуміння односельчан допоможуть спільно прийти до успіху. Звітувати ж перед громадою доведеться невдовзі. Років через два-три люди дадуть оцінку й відповідь своєму вибору.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ

Доля дарує нам нові зустрічі і людей не випадково. Хіба мріяла я колись, що  познайомлюся з чарівною і доброю Оксаною Гопанюк за кілька годин до її дня народження.

Далай Лама XIV та Матір Тереза – дві людини, чиї імена назавжди залишаться в історії людства, але що спільного між цим завжди усміхненим чоловіком з Центральної Азії та закутаною в біле сарі з блакитною облямівкою жінкою з Македонії? Безсумнівно, обидва вони є видатними релігійними діячами, обидва допомагали нужденним, пропагували ідеї відмови від усіх видів насильства та обидва отримали Нобелівську премію миру. Але їх пов’язує також й інша проста життєва обставина – і Матір Тереза, і Далай Лама XIV є довгожителями з ясним розумом та активною життєвою позицією.