Размер шрифта:

ДОРОГА ДО ХРАМУ САМА ПРИВЕДЕ

ДОРОГА ДО ХРАМУ САМА ПРИВЕДЕ

 

Дороги Харківщини привели нас до оселі ієромонаха Давида, настоятеля Свято-Михайлівського храму.  

 
Гарячий чай, тепла душевна розмова надихали й переконували, що життя прекрасне!
 
Світлана Винограденко, голова Міжнародної благодійної організації «МОЗИРОН»  виконала свою місію – вручила отцю Давиду найкращу книгу життя – Євангеліє.
 
В селі Волохівка, що у Вовчанському районі на Харківщині, вже й не сподівалися, що до храму знову прочиняться двері. Раніше приїздили сюди служителі та, на жаль, довго не затримувалися. А то й тільки навідувалися на великі свята, щоб відслужити службу.

–       Трохи більше як три роки тому, я приїхав у це село,–  розповідає отець Давид. – Звісно, хто довіриться одразу так…Який фермер чи бізнесмен прийде чи відгукнеться на допомогу. Тим більше, не відомо чи, навпаки, відомо яка репутація залишилася від попередника. Треба розпочинати з добрих справ самому і вірити. Нікого не ватро ні в чому переконувати, люди самі завжди бачать істину, а дорога до храму їх приведе.

Так і сталося. З  допомогою вірян наводили порядок у храмі. Храм був запущений. Люди потихеньку йшли: спочатку на свята, а згодом і в будні навідувалися, коли виникали проблеми, треба було вирішити щось важливе, порадитись.

Народився отець Давид у Хмельницькому. Як обрав шлях священнослужителя?

–  Не скажу, що моя сім’я була надто віруючою ,  –  згадує отець Давид. – до церкви зазвичай ходила бабуся. Вона справді була віруючою людиною й мене водила до храму. На канікули, на свята я любив їздити до бабусі. Все, що відбувалося в церкві, мені подобалося. А ще так подобався одяг, в який був вбраний священик. Коли він проходив помимо мене, так хотілося хоча б за краєчок ризи торкнутися… Все видавалося таким таємним, заворожуючим… Бабуся співала в церковному хорі, читала літературу й мене привчала. Відчувалася якась неймовірна потреба у Слові Божому, чогось ніби не вистачало…

Коли постало питання, який шлях у житті обрати, отець Давид не мав . вчився на священика в Києві. Навіть батьки отця, святкові прихожани, як він люб’язно їх називає, почали частіше ходити до церкви, дослухатися до Слова Божого.

Раніше отець Давид служив на Кіровоградщині. Тут, на Харківщині його прийняли добре. Швидко зрозуміли й повірили. А людей не обманиш. Головне, люди хотіли, аби він на довше лишався у їхній церкві.

Звістка, що у селі новий батюшка, навколишні села облетіла мов пташка. До церкви йшли люди поважного віку й молодь.

На одному з приходів батюшка звернув увагу, що до церкви завітала велика родина: батьки й діти – всі охайні у вишиванках… Після служби попросилися всі разом сфотографуватися. Тепер багатодітна родина Гороховатських навідується до отця Давида частенько, дослухається до його порад і настанов. А він іде всім назустріч: кому оселю освятити, чи дитя похрестити, чи просто вислухати й дати пораду.

Отець Давид обслуговує шість сіл довколишніх. Коли старенькі жителі не можуть у свята добратися до церкви з тих чи інших причин, їде до тих місць сам й служить молебень.

Із задоволенням приходить до шкіл на перші дзвоники чи випускні вечори з напутнім Божим Словом. А ось на Миколаю усій дітворі завжди готує маленькі солодкі подаруночки.

Багато чого змінилося нині у храмі. Душа батюшки радіє, коли храм заповнений… Коли люди звертають увагу не лише на обрядовість: запалити свічку чи набрати води, а й постояти, помолитися…
 
 
Тепер до нього самі йдуть ті, хто хоче допомогти церкві не лише словом, а й ділом.
 
 Отець Давид благословляє нас у дорогу, бажає миру і добра..
 
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
 
 

 

Добавить в закладки и поделиться:

ГОЛОВНЕ – НЕ ВТРАЧАТИ ВІРУ В СЕБЕ

ГОЛОВНЕ – НЕ ВТРАЧАТИ ВІРУ В СЕБЕ

ЮРІЙ УТКІН: «ГОЛОВНЕ – НЕ ВТРАЧАТИ ВІРУ В СЕБЕ»

Завдячуючи Світлані Винограденко, голові Міжнародної громадської організації «МОЗІРОН»,  під час перебування у Харкові, мені пощастило познайомитися з Юрієм УТКІНИМ – українським лижником, біатлоністом, майстром спорту України. 
Минулого року Юрій Уткін взяв «срібло» паралімпіади-2014 у Сочі у відкритій естафетній гонці на дистанції 4х2,5 метра. 
Народився  спортсмен у Харкові. Інвалідність по зору отримав з дитинства. Навчався у харківській школі-інтернаті № 12 для дітей з ослабленим зором. Після школи успішно вступив до Харківської зооветеринарної академії. 
На запитання: «Що привело у спорт?» відповідає – цікавість. 
Це сьогодні спорт – невід’ємна частина його життя. З дитинства займався плаванням. Тренер зібрав до команди саме тих, хто був «з моторчиком». В свою чергу батьки настоювали, щоб ходив до музичної школи. Юрій добре  грав на домрі. Але ж спорт переміг.
З 2007 року спортсмен є членом параолімпійської збірної України з лижних гонок і біатлону. Він брав участь у кубку світу 2009 року з лижних гонок та біатлону м. Сьюсьоен (Норвегія). На тих змаганнях зайняв 9 місце з біатлону. Також Юрій є фіналістом чемпіонату світу 2009 року у м. Вуокатті (Фінляндія), зайнявши 8 місце з лижних гонок та біатлону.
 – Лижним спортом серйозно зайнявся у 17 років,  –  згадує Юрій. – всьому завдячую першому тренеру Миколі Васильовичу Вовчаку, який ліпив з мене спортсмена, мав творчий і психологічний підхід. Я не мав сумнівів у жодній його рекомендації, пораді. 
Про паралімпіаду-2014 Юрій говорить так: « Ми їхали туди з метою не лише виборювати медалі, й відстоювати мир у своїй країні!»
Юрій Уткін впевнено й наполегливо працює – йде далі. Зараз має тренувальну перерву між двома збірними, а вже 9 листопада знову стане на перший сніг.
На дозвіллі перевагу віддає велосипеду.
 Найбільша його любов – дружина з якою пліч-о-пліч.
 –  Мрія?
 –  Перемагати! І ніколи не втрачати віру в себе.
 
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
 

Добавить в закладки и поделиться:

СИЛЬНЕ СЛОВО МОЛИТВИ

Літні запилені дороги водять нас Вовчанським районом, що на Харківщині. Цей район особливо дорогий моїй супутниці Світлані Винограденко, голові Міжнародної громадської організації «МОЗИРОН».
Свого часу Світлана народилася в селі з поетичною назвою Білий Колодязь.  Її тут не просто упізнають, її радо зустрічають, бо знають, що Світлана без подарунків і добрих вістей не приїздить. 

Так було і того дня, коли ми завітали в Шестирівку.
…Хати губилися в грушевих та яблуневих садках. Деякі низенько припадали до землі. На всю вулицю – п’ять будиночків у яких вирує життя, а увечері світяться вікна. Серед них і будиночок отця Рустика.
Три роки тому Отець Рустик з матушкою Єленою, дітками: Романом, Марійкою та Дашою оселилися  саме тут. 
Марійка й Роман – перші мамині помічники – швиденько допомагають накривати на стіл. Для дорогих столичних гостей – смачнючий борщ з квасолею ( в Успенський піст) з часником, картопля з власного городу. 
За обідом отець Рустик розповідає як познайомився з матушкою і при всьому приходить до висновку, що всюди до нього приходив Всевишній. Руслан ( у миру) вчився з Оленою в одному технікумі: він на лісівника, вона – на бухгалтера. Згодом познайомилися й одружилися.  До церкви ходили хіба похрестити дітей. 
Кардинально їхнє життя змінилося після народження третьої дитини. Коли хрестили Даринку, уважно слухали батюшку, який закликав частіше заходити до церкви, а не лише у великі свята. Згодом, коли до церкви привезли мощі святих і він приклався до них, відчув світ інакшим. Якось у родині вирішили, що треба купити машину, але жоден банк не давав кредиту. Пішли у церкву за благословенням. Переконалися, що молитва сильна, коли мало не через тиждень отримали пропозиції на кредит одразу від двох банків. Тоді й вирішили разом з дружиною частіше навідуватися до церкви, дослухатися до слова Господнього. Вибір стати священиком був остаточним. 
Після смачного обіду їдемо до церкви в село Пільна, в якій служить отець Рустик. По дорозі невгамовна Марійка розповідає, що саме сюди (за вісім кілометрів) їй доведеться добиратися до школи.
Церква в селі, чи не найстаріша на всю область, має свою історію. Селяни вже зневірились, що її хтось підніме, відродить, що знову прочиняться двері храму й сюди зайдуть селяни не тільки, щоб освятити паску, вербу чи мак, а й охрестити дитину, просто помолитися…
За три роки у Свято-Петропавлівському храмі с. Пільна відбулися помітні зрушення. Сюди вже точно не заросте травою доріжка. 
Благодійниця Світлана Винограденко передає до храму ікони, кошти на дрова, православну літературу, цукерки… Отець Рустик від хвилювання змахує сльозу, просить написати імена за чиє здоров’я  тут  будуть молитися…
Отець Рустик благословляє нас в дорогу.
– Добрі діяння можуть бути маленькими, великими, можуть проявлятися у кожному доброму слові, у наших помислах –   говорить Світлана Винограденко і йде далі. Йде робити добро.
 
Людмила ЧЕЧЕЛЬ

Добавить в закладки и поделиться:

Прыг: 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23
Скок: 10 20 30 40

TRANSLATE

июль, 2018

пн вт ср чт пт сб вс
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31          

Всякие наглядности: