Размер шрифта:

ПІСНЯ ОБ’ЄДНУЄ Й НАДИХАЄ

ПІСНЯ ОБ’ЄДНУЄ Й НАДИХАЄ

 

 

В останній день вересня у товаристві «Знання» України стартував новий проект – розпочало роботу комунікативне кафе. На першому засіданні відбулася зустріч-дискусія «Пісня об’єднала нас».На зустріч прийшли: ініціаторка створення Музею української пісні заслужена артистка України Руслана Лоцман, народна артистка України Валентина Ковальська, члени розмовного клубу «Українські посиденьки», представниці клубу «Співуча родина» лауреатки міжнародних і всеукраїнських конкурсів сестри Галина і Людмила Турчак.
Родзинкою заходу стали учасниці співочого клубу "Біляночка" Наталя Худікова, Інна Якушевська, Світлана Головньова. Вони приїхали до столиці
селища  Білий Колодязь, що на Харківщині, завдячуючи своїй землячці, громадській діячці Світлані Винограденко.

Всі учасниці народилися й виросли в рідному селищі. З дитинства співали. Співали для себе і рідних. Згодом зрозуміли, що потрібно підтримати у співі своїх мам і бабусь, аби пісня не вмерла, аби не зникли мелодії рідного краю.

Світлана Головньова працює на місцевому цукровому заводі. Співає з дитинства, а ось до гурту доєдналася лише півроку тому.

– Прийшла підтримати наших бабусь, - розповідає Світлана. – Мені подобаються веселі, життєрадісні й стверджуючі пісні. Вдома співаємо сучасних пісень  разом з одинадцятирічною  донечкою. Пісня для мене – це настрій, висловлювання своїх почуттів. Аби люди більше співали, вони були б добрішими, щедрішими. Про те, що приїду до Києва, навіть у сні не могла наміряти. Це все заслуга нашої чарівниці землячки Світлани Винограденко.

Світлана Винограденко вже багато років, як випурхнула з Білого Колодязя. Всього досягала своїм власним досвідом і клопіткою працею, аби жити й працювати в столиці. Сьогодні вона відома як міжнародний консультант з питань здоров’я, бізнесу, життєдіяльності людини, кандидат психологічних наук, громадська діячка. Світлана залюбки підтримує тих, у кого бачить іскру Божу. Вона готова підкласти руки, аби людина повірила й пішла своїм шляхом. В комунікативному кафе Світлана розповідає: «Щоп’ятниці я роблю посильні подарунки для тих, хто того потребує. Якось раніше я звернула увагу на чудову співачку, заслужену артистку України Руслану Лоцман. Вирішила ж неодмінно підтримати її у добрій справі – створенні Музею української пісні. Отож, викупила книги «Пісенний вінок» та інші  у видавництві «Криниця» і презентувала пісенному фонду під час зустрічі в комунікативному кафе товариства «Знання» України. А цієї п’ятниці вирішила зробити подарунок не тільки для дівчат-односельчан, а подумала й про те, щоб кияни й гості столиці послухали пісню й виконавців з села».

Інна Янушевська працює помічником вихователя в місцевому ліцеї. Також співає зі школи. «Зараз для мене пісня – це крик душі. Це подих, настрій. Люблю співати душевні пісні, особливо про маму, - розповідає Інна».

Наталя Худікова має чудову родину, двох дорослих донечок. Вона домогосподарка. Сама ж Наталя зізнається, що півтори доби не спала – з такою радістю зустріла звістку про візит до Києва. «Нас так надихнула Світлана Винограденко. Коли б ми мали можливість не тільки спілкуватися, фотографуватися, а й співати разом з народною артисткою України з тріо «Золоті ключі» Валентиною Ковальською, заслуженою артисткою України Русланою Лоцман. Ця поїздка нас надихнула, вселила віру, що українська пісня звучатиме від сходу до заходу, від півдня до півночі».

– Я зрозуміла, що це потрібно зробити, –  розповідає Світлана Винограденко. – Хочу, щоб люди, які ще не співають – долучалися до співу. Це важливо. Важливо, щоб пісня з хутора, з села долинала й до столиці. Люди в селі тяжко працюють, вирощуючи овочі й фрукти, пораючи господарство, а потім ще й долають кілометри, аби зібратися для співів. Зараз у гурті співає 23 чоловіки. Музею української пісні бути».

Молоді й симпатичні жінки мають багато домашньої роботи: попорати господарство, зібрати урожай на городі, доглянути дітей…І все ж знаходять час на співи. Бо пісня – звеселяє, окрилює, підносить, дає надію, що все у нас буде добре. Пісня об’єднує

нас.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

Фото авторки

Добавить в закладки и поделиться:

ПЕТРО НЕСТЕРЕНКО: «ЕКСЛІБРИС ЯК ПОРТРЕТ – СИМВОЛ ЛЮДИНИ»

Світлана Винограденко, міжнародний консультант з питань здоров’я, бізнесу, життєдіяльності людини, кандидат психологічних наук, громадська діячка доречно зауважила: «Звертайте увагу на людей, які поруч. Цікавтеся, хто поруч з вами. А раптом це відома людина». Друзі й знайомі Світлани її робочий кабінет вже так і називають: «Творча кухня Світлани Винограденко». Бо й справді так. Її розшукують й записуються на прийом, щоб порадитися, отримати консультацію, допомогу, поділитися враженнями. Власне, кожна розмова зі Світланою – результативна. Вона з радістю відкриває цікаві імена. Як ось і цього разу. До її «творчої кухні» завітав не хто інший, як Петро Нестеренко, президент українського екслібрис-клубу.

Отож, знайомтеся – Петро Нестеренко, член Національної спілки художників України, кандидат мистецтвознавства і завідувач проблемної науково-дослідної лабораторії Національної Академії образотворчого мистецтва і архітектури, митець і просто Людина, знана у світі українського екслібриса. Він десятиріччями збирає у свою історичну скарбничку унікальні свідоцтва про розвиток вітчизняної графіки та книжкових знаків ще за часів сивої давнини — від Київської Русі — до сьогодення. Адже український екслібрис минулого ще й досі лишається terra incognita для широкого загалу. 

– Проте батьківщиною екслібриса вважають Німеччину, - уточнює Петро Володимирович. – Саме там завжди існував давній звичай карбувати цінні речі на знак належності приватній особі та з міркувань безпеки їх зберігання, а книжки, особливо рукописні, належали до предметів розкоші. Тільки феодальна знать, монастирі та купці мали величезні кошти на придбання їх у власність та колекціонування.

Найдавніший протоекслібрис, за свідченням митця, виконаний наприкінці ХІІ століття з мініатюрою Фрідріха І Барбароси, зберігається у Ватиканській бібліотеці.

А перший український протоекслібрис у вигляді мальованого на весь аркуш герба прикрашає рукописний Київський Псалтир 1397 року. 

 – Я колекціонер екслібрисів з 1985 року, уточнює Петро Нестеренко. – Якось завітав до бібліотеки імені Лесі Українки, а там саме був колекціонер екслібрисів. Послухав, подивився, зацікавився і ось уже понад 30 років у цій темі.

  Починаючи з 1986 року написав понад 300 статей в українській та зарубіжній періодиці (Іспанія, Португалія, Великобританія, Німеччина, Канада, США, РФ). Основні праці: «Історія українського екслібриса» (К.: Темпора, 2010, 2016), «Київ в екслібрисі» (К.: ЕММА, 2010), «Поетика дитячого екслібриса» (Тернопіль: Богдан, 2014), «Допоміжні історичні дисципліни: геральдика, фалеристика». Навчальний посібник. (К.: Кондор, 2014) та інші.

  Петро Нестеренко автор статей і наукових розвідок, в тому числі до енциклопедій: “Мистецтво України” (1т.,1995), Шевченківської енциклопедії в 6 томах (2012 – 2015) , Української сучасної енциклопедії (Україна, Київ), Contemporary international ex-libris artists (Portugal).

  На його рахунку десятки всеукраїнських і міжнародних виставок українського екслібриса.

Петро Нестеренко відзначений численними грамотами, дипломами, подяками за пропаганду екслібриса. 2011 року був нагороджений Президентом               FISAE (Міжнародна Федерація товариств любителів екслібриса) медаллю Удо Іваска за наукове видання «Історія українського екслібриса» (Київ, 2010).

Як творча людина, Петро Володимирович любить подорожувати. Насамперед його цікавлять музеї. Лише цього літа вдалося побувати в Чехії і Австрії. Найприємніші враження від полотен художника Густава Клімта.

 

Петро Нестеренко із насолодою занурюється у глиб віків мистецтва екслібриса та полює за таємницями життя й творчості видатних майстрів українських книжкових знаків. А Світлана Винограденко не байдужа до кожної Людини, до кожної Особистості.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

 

Добавить в закладки и поделиться:

ВОЛОДИМИР КАЛЬНЕНКО: «Є ЗНАКИ У ЖИТТІ ЛЮДИНИ»

ВОЛОДИМИР КАЛЬНЕНКО: «Є ЗНАКИ У ЖИТТІ ЛЮДИНИ»

 

Світлана Винограденко, міжнародний консультант з питань здоров’я, бізнесу, життєдіяльності людини, кандидат психологічних наук, громадська діячка щодня спілкується з десятками, а то й сотнями людей. А ще у Світлани є неабияка здатність відчувати людей. Я б скала, що вона інженер людських душ. Щоранку на піших і велопробігах, вона вітається з людьми, знаходить можливість насипати зерняток пташкам у парку, пригостити білочок горішками. Не байдужа вона до людей. Про знайомство з неординарним і цікавим чоловіком Світлана мені вже давно повідомила. Шукали час для зустрічі. А чоловік цей – Володимир Кальненко. Художник.

Художник Володимир Кальненко народився на Київщині. Свого часу навчався в Інституті імені Рєпіна (Петербурзька художня академія, саме та, в якій навчався Тарас Шевченко). Там, на берегах Неви започаткував «Тарасові ночі». А у 1986 році, коли вибухнув Чорнобиль, художник повертається в Україну. Бо, зболіла його душа  прагнула відроджувати українське мистецтво.
 
ХУДОЖНИКАМИ НАРОДЖУЮТЬСЯ…
 
Мистця формувало село. Володимир Кальненко переконаний: 
 –  Кожна людина запрограмована. Це абсолютно доказово. Якщо людина йде своєю стезею, вона неодмінно досягне успіху. Я пригадую своє дитинство. Ранок. Сонце викотилося з Нових Безрадич (село на Київщині).  Я вибігаю з хати, мчу запиленою дорогою і кричу: «Сонце! Сонце!» Іноді в пам’яті зринають такі картини… Наприклад, образ рідної бабусі Катерини, яка вкладала в мою душу любов до Тараса Шевченка...
Малювати  Володимир почав рано і де тільки можна. Затамовуючи подих спостерігав як працював сільський маляр дядько Семен. А ще йому до безтями подобався запах тих фарб: аж у голові паморочилося!Якось батько побачив як син  малює вугіллям  на стінах старої клуні. Бажання малювати зростало. І тоді четвертокласника батько  привіз на навчання до Київської художньої школи імені Тараса Шевченка. Йому поталанило на педагога. Навчався у графіка Олександри Павловської.  Перед ним відкрилися двері у світ мистецтва. Частенько бував вдома у родині Якутовичів. Юний художник відкриває для себе новітнє мистецтво Заходу, дізнається про Джотто, Мозаччо… Одного дня, нікого не попередивши, він зривається і їде до Петербурга, аби на власні очі побачити шедеври світового мистецтва. Звідти пише захоплюючі листи-враження своєму педагогу. Пізніше мудрий педагог стане на захист Володимира і його не звільнять з художньої школи за пропуски занять…
 
 
ЗАГАДКИ МІСТИЧНОГО ГОГОЛЯ
 
Успішно закінчивши художню школу, через два роки Володимир вступає до Інституту живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна в Ленінграді. Сам художник вважає за успіх стати студентом академії. Митець отримує добру підготовку з рисунка, майстерно опановує живопис, стає одним з найкращих копіювальників Рембрандта.
За кілька років до диплому розпочинає роботу над картиною «Гоголь». Та, оскільки рік закінчення Володимиром інституту було оголошено ленінським, йому довго не затверджують тему диплома. І все ж ця робота була прийнята на ХІУ всесоюзну виставку вибраних дипломних робіт студентів художніх вишів з якої…полотно таємниче-містично зникло. Ну, зовсім по-гоголівськи. Володимир з успіхом захистив диплом. За майстерність атестаційна комісія дала роботі найвищу оцінку та все ж, враховуючи «специфічність» теми поставили «четвірку».
– Гоголь для мене був дуже близький, - згадує художник. – Він так само страждав у Петербурзі й поневірявся як і я.
Зі стосу паперів художник дістає фотографію картини, яку свято береже. 
 
УКРАЇНСЬКІ ВОГНИЩА НА ЧУЖИНІ
 
– Я знав: рано чи пізно – повернуся на Україну, - розповідає художник. – Бо ж рано чи пізно вірні діти повертаються до матерів. А до того треба було жити й працювати, а Україну плекати у зраненім тугою серці.
Своєрідним прозрінням для художника стає знайомство з народною картиною, зокрема славнозвісними  «Козаками Мамаями». Власне, він знайшов своє, рідне, знайоме з дитинства. Воно давно в ньому жило, лиш треба було сказати самому собі: «Саме це – твоє!» Так народжуються й постають роботи «Автопортрет з «Козаком Мамаєм», «Я – Козак Мамай,  мене не займай», «Вставай, козаче молодий, твоя Вкраїна плаче!» Саме таким чином митець стверджував – український народ є і завжди буде! Він гостро відчуває тугу за рідним краєм. Але ностальгія для нього – це не страждання, а вияв любові до рідної землі. Тоді й з’являється цикл полотен на мотив «повернення додому»: «Летіли лелеки з далекого краю», «Любов у неї очі відняла, кохання забрало вуста», «Якщо помножити любов усіх людей»… 
«ТАРАСОВА НІЧ» 
Володимир Кальненко створює свій світ, живучи поза Україною. Він влаштовує щотижневі зібрання українців – так звані «четверги в майстерні». Стає одним з організаторів проведення щорічних Шевченківських вечорів у Ленінграді. Йому вдається збирати український гурт звідусіль до меморіальної кімнати-майстерні Тараса Шевченка в Академії мистецтв. Саме він, Володимир Кальненко започатковує традицію не спати в ніч з 9 на 10 березня з 1964 року… Тлумачить це так: «Українцям в Україні і світі не можна спати в цю ніч, бо проспимо…» 
В «Тарасову ніч» у майстерні художник розвішував на стінах портрети кобзарів, які приїздили на вечори. В майстерні звучала жива бандура, читали «Кобзар»  Шевченка. Вечори надихали художника на створення мистецького циклу «Кобзарі України», які нині експонуються в Музеї кобзарства в Переяславі-Хмельницькому.  
 
ТОЙ, ЩО ПІШКИ ПРИЙШОВ…
 
Про Володимира Кальненка так і говорять: «Той, що пішки прийшов в Україну, повернувся на рідну землю… Він повертається в Україну саме тоді, коли сталася чорнобильська катастрофа. На відміну від тих, хто втікав подалі, він вважав, що повинен бути вдома, на рідній землі.
Він енергійний, талановитий, незалежний. Власне, й незахищений як і більшість митців. Проте, не здається. 
Свого часу знайомиться з гончарами Опішного. Це дає йому потужний поштовх до творчості. На його картинах з’являються тексти віршів, народних пісень. А 8-22 травня 1991 року Володимир Кальненко стає провідником пішого походу-реквієму «Останнім шляхом Кобзаря», присвяченого 130-річчю перенесення праху Тараса Шевченка. Саме він несе посмертну маску Шевченка від Петербурга до Києва. 21 травня на теплоході «Кременчук» піднімає український прапор, один з перших в Україні.
2001-го, коли Папа Римський Павло ІІ приїздив до України,  мав честь з ним зустрітися.  Зустріч відбулася біля церкви Святого Миколая.
– Він благословив мене, - розповідає Володимир Кальненко й тихо мовив: "Тяжкий шлях українця, але тобі треба ним іти". Я був зачудований, що він знає мою рідну мову. Отож одразу почав писати картину "Папа Римський розмовляє українською". 
До речі, картина знаходиться в Канаді. А у майстерні художника, що на вулиці Бориспільській є копія роботи. Понтифік намальований на тлі тріснутої ікони. Поряд – ангел і україночка, яка гладить ягнятко.
Він справді неперевершений – Володимир Кальненко. Ми ще довго будемо відкривати його дивосвіти. А він обіцяє ще не раз нас подивувати своєю неординарною майстерністю.
Розмову ми вели серед чудової природи, в оточенні озер, під спів птахів. Світлана Винограденко щедро пригощала нас ароматною кавою. А це так приємно: чудові співрозмовники в такому казковому оточенні. А у Світлани Винограденко список цікавих співрозмовників поповнюється щодня.
 
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
PS Якщо Вам цікаві наші розповіді, чекаємо коментарів.

Добавить в закладки и поделиться:

Прыг: 01 02 03 04 05 06 07 08 09 10
Скок: 10 20 30 40 50 60 70

TRANSLATE

ноябрь, 2018

пн вт ср чт пт сб вс
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30    

Всякие наглядности: