Размер шрифта:

Школа Юриста

«Життя бентежне…». Як часто нам доводиться чути такі слова?

«Життя прекрасне!!!» Так часто кажу я своїм друзям, знайомим, людям, які звертаються по допомогу до мене. Бо дійсно, життя прекрасне. Хіба не щастя прокидатися вранці і, розплющивши очі, бігти варити каву коханому? Чи зателефонувавши сестрі, побажати їй «Доброго ранку»? А хіба є більша радість, аніж спостерігати як ростуть твої діти, радіти разом з ними їхнім досягненням? Таких прикладів купа, навіть дрібниця може порадувати або засмутити.

Авжеж, трапляються ситуації, коли нам доводиться звертатися по допомогу до різних людей, наприклад до юристів, правознавців аби відстояти свої права або завдану шкоду: моральну, матеріальну. І, в свою чергу, знаходяться люди, які можуть допомогти вирішити ту чи іншу життєву ситуацію.

Почну з себе: я – Сохатська Оксана Сергіївна, юрист Міжнародної Громадської Організації «Міжнародна організація за збереження і розвиток народу» або просто «МОЗІРОН». Виховую двох чарівних дівчаток, маю статус внутрішньо переміщеної особи, тому що в березні 2014 року у зв’язку з окупацією Криму переїхала на постійне місце проживання до столиці України. Тож мені, як нікому, доводилося вирішувати різні життєві задачі та ситуації.

Звертатися до юристів я не стала, бо сама маю вищу освіту за спеціальністю «Правознавство». Свої питання вирішувала сама, ще й допомагала таким внутрішньо переміщеним особам, як я вирішувати їх проблеми.

На посаді юриста МГО «МОЗІРОН» працюю з березня 2015 року, намагаюся бути корисною різним людям, які потребують правової допомоги. І хочу одразу запевнити, що ми в суспільстві маємо не тільки купу обов’язків, ми ще й маємо ПРАВА. Просто більшість не знає про свої права, і ризикує бути ошуканою як з боку влади, так і з боку окремих осіб. Тож маю нагоду оголосити, що ми, зусиллями нашої команди волонтерів МГО «МОЗІРОН» та її Голови Правління Винограденко Світлани Володимирівни, започатковуємо «Школу юриста», де всі бажаючі зможуть проконсультуватися по своїх юридичних питаннях, отримати конкретну правову допомогу, а також бути проінформованими щодо конкретних ситуацій, зокрема: укладення та розірвання шлюбу, питання щодо батьківства, спадкові питання, питання, що пов’язані з підприємницькою діяльністю, допомога внутрішньо переміщеним особам та багато іншого.

Корисна інформація буде з’являтися на нашому сайті в рубриці «Школа юриста», тож ви можете знайомитися з нею за адресою:http://moziron.org/

Питання та пропозиції надсилайте на електрону скриньку: SohatskayaOS@gmail.com, з поміткою «Школа Юриста». З повагою до всіх читачів

Юрист МГО «МОЗІРОН» Оксана Сохатська

 

Вітаю читачів «Школи юриста». Сьогодні ми розглянемо дуже важливу тему, без якої неможливе існування будь-якого людського суспільства, це тема шлюбу та шлюбних відносин.

Ще з давніх часів було започатковано існування людей великими родинами. В період сьогодення виокремилися деякі зміни щодо існування людей в родинах, набули великого значення слова «шлюб», «сім’я», «родина». Тож звернемося до юридичного значення цих слів, отже:

Шлюб - це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Статтею 27 глави 4 розділу ІІ Сімейного Кодексу України (СКУ) визначено, щодержавна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства.Шлюбний вік для чоловіків та жінок встановлюється у вісімнадцять років.Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. У СКУ зазначено, що жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. В законодавстві існує ще кілька вимог для того, аби шлюб був дійсним, зокрема: право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку, але за заявою особи, яка досягла шістнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Також в СКУ визначено, що у шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків. Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька.

У шлюбі між собою не можуть перебувати двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця.

За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним.

У шлюбі між собою не можуть бути усиновлювач та усиновлена ним дитина.Шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення.

Отже існують конкретні вимоги щодо укладення шлюбу в нашій правовій державі. Всі ці вимоги регулює СКУ.[СКУ, глави 3, 4]

Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.Також у Сімейному кодексі Українизазначено, що подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.[СКУ, ст.3,глава 1]

Родинасоціальна група, яка складається зчоловікатажінки, які зазвичай перебувають ушлюбі, їхніхдітей(власних абоприйомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв'язкамизподружжям, кровнихродичів, і здійснює свою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності,вихованнядітей.

Життя різноманітне і має властивість змінювати обставини перебування людей у шлюбі. Виникають ситуації, коли необхідно вирішувати питання розірвання шлюбу. Ще в часи Радянського Союзу розірвання шлюбу вважалося вкрай небажаним, іноді навіть неможливим – що скажуть люди, жити заради дітей та інше. В період сьогодення людина визнана найбільшою цінністю в суспільстві, тож у неї з’явилася свобода волевиявлення. З одного боку кількість розірваних шлюбів зросла в кілька разів і це не є позитивним, але з іншого свобода вибору окремого індивіда – це позитивно.

Тож розірвання шлюбу можливе за згодою сторін або без такої згоди. Також важливим елементом є існування у подружжя дітей, тому що при такому аспекті розірвання шлюбу можливе тільки у суді.

Існує в СКУ таке поняття як припинення шлюбу, яке можливе внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим.

Глава 11 СКУ регулює припинення та розірвання шлюбу в Україні:

- Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя, яке не має дітейорганом державної реєстрації актів цивільного стану. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

- Шлюб розривається органом державної реєстрації актів цивільного стану за заявою одного із подружжя, якщо другий із подружжя визнаний безвісно відсутнім або визнаний недієздатним.

- Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду.

Документи, які підтверджують припинення або розірвання шлюбу: якщо шлюб було розірвано органом державної реєстрації актів цивільного стану, то видається Свідоцтво про розірвання шлюбу; коли шлюб розривається за рішенням суду, то Свідоцтво не видається, а Рішення суду і є підтверджуючим документом. Це Рішення суду про розірвання шлюбу після набрання ним законної сили надсилається судом до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення для внесення відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та проставлення відмітки в актовому записі про шлюб. [СКУ, ст. 115, глава 11]

Тож вирішення питань, що пов’язані з укладенням та розірванням шлюбу, які, на перший погляд, вважаються простими, зазвичай несуть відповідальність і перед другою половинкою, і перед дітьми, і перед суспільством.

Життя прекрасне, варто лише все робити правильно, а правильно це так, як записано в законодавстві. Тож я бажаю Вам успіхів та наснаги для таких наших простих справ сімейних…

Юрист МГО «МОЗІРОН» Оксана Сохатська

Добавить в закладки и поделиться:

Прекрасное востребовано всегда


На днях моя внучка, придя с работы, воскликнула: «Дедуля! Я тебе книгу принесла! Она тебе должна понравиться!». Я с благодарностью взял в руки красиво оформленную книгу, прочитал заглавие: «Галина Наумеко. Его величество протокол». С сомнением подумал: «Что может быть интересного для меня, человека весьма далекого от дипломатии, в книге, которая, по всей видимости, предназначена для дипломатов?» Да и фамилия мне ничего не говорила – среди встречавшихся в СМИ фамилию Науменко я не пригадывал. И что эта молодая дивчина (в моем представлении она так выглядела) могла знать и тем более писать о дипломатии? Другое дело такие «зубры» как Молотов, Громыко, Удовенко или Киссинджер. Наверное, это одна из ультра-современных девиц двадцати лет отроду, которая на волне майдановских «побед» прошла в наш МИД и, проработав там несколько месяцев, пришла к выводу, что она уже может учить уму-разуму былых дипломатов, не умеющих мыслить по-европейски (сейчас это модно). 
Но подумав не столь лестно об авторе, я, тем не менее, машинально открыл книгу, быстро пробежал глазами по аннотации и, прочитав коротенькое предисловие Галины Алексеевны Науменко, меня «зацепило». С этого момента никто уже не мог оторвать меня от этой книги.

1401

Прочитав от корки до корки книгу, и обнаружив, что она была издана еще 9 лет назад , я понял, что было потеряно 9 лет моего самовоспитания. Вместе с тем я понял, что очень даже права Галина Алексеевна Науменко , утверждая, что «прекрасное востребовано всегда». И хотя книга издана в далеком 2007 году, ее значимость, ее актуальность нисколько не снизились, и сегодня, возможно, что она более необходима, чем когда-либо. Автор демонстрирует нам почти профессиональную книгу, предназначенную в основном для ограниченного круга лиц, но эта книга может стать высокохудожественным произведением, способным при архисерьезном отношении к мыслям и рекомендациям автора поднять престиж нашего государства на небывало высокую ступень. Прекрасное востребовано всегда, а сегодня тем более.

Книга Галина Алексеевны Науменко настолько меня взволновала, что я решился публично высказать свое отношение к тем проблемам, которые она поднимает.

Я не писатель и не критик. Я – инженер по профессии, работал на производстве и долгое время преподавал в техникуме. Сейчас – пенсионер.

Из сказанного вытекает, что я не имею никаких оснований говорить о чисто профессиональных (относящихся к дипломатии) вопросах, затронутых Галиной Алексеевной в рассматриваемой книге. У меня нет попытки их проанализировать. Я коснусь лишь общегражданских проблем, которые Галина Науменко ненавязчиво подняла и подсказывает нам методы и способы их решения. Надеюсь, что и сегодня (через 9 лет) она остается приверженной своей позиции.

Каким в моих глазах, показался мне образ этой бесстрашной женщины – Галины Алексеевны Науменко, почерпнутый из тщательно, несколько раз прочитанной книги, автором которой она является?

Помните у Некрасова есть замечательная характеристика русской женщины (а для меня и украинской женщины, ибо они исторические сестры, и характером схожи), которая на скаку коня остановит? Галина Алексеевна, на мой взгляд, относится к категории тех женщин, которая способна не только коня (или даже табун коней остановить), а в течение всей своей сознательной жизни только и делала, что и останавливала на дипломатическом поприще чужеземных мечтателей, которые не единожды пытались попробовать (слава Богу пока на словах) нашу стойкость, нашу веру и крепость наших духовных ценностей. Мы почти на все сто процентов уверены, что мир и согласие между народами устанавливают крупные профессионалы – дипломаты, и это правильно. Но как же мы не оцениваем вклад этих «маленьких» людей, таких как Галина Алексеевна, которые своей скрупулезной работой, способствуют положительному решению крупных межгосударственных, мировых проблем! Ведь их вклад в это важное дело не менее значим, чем вклад великих профессионалов – дипломатов.

Не путем саморекламы Науменко (которой и в помине нет в книге), а путем сопоставления фактов, приходишь к выводу, что если и есть у нас действительные патриоты Украины (к сожалению, нам рекламируют только безответственных, малокультурных людей, доказывающих свой «патриотизм» только на словах), то они очень похожи на Галину Алексеевну своими реальными действиями, своей неутомимой деятельностью и своей скромностью.

Как истинная патриотка, она делала и делает все от нее зависящее, чтобы Украина стала действительно независимым, богатым, процветающим государством, которым восхищались бы все народы мира.

Не мы должны кричать на всех переулках «Слава Украине!», а пусть народы мира, кричат нам «Слава Украине, которая является для нас образцом истинно демократического государства!» А для того, чтобы это было, надо работать, строить, а не цеплять кобуру и не размахивать руками, и не кричать о своей преданности Украине.

Науменко утверждает, что она – государственница. Но с какой гордостью, как элегантно, подтверждая фактами, говорит она об этом: «Я за сильную, стабильную Украину!»

Как политик Науменко искренне «болеет» за свое профессиональное ведомство, понимая, что от деятельности этого ведомства (я имею в виду МИД) за действиями этого ведомства, за политиками, возглавляющими и работающими в этом ведомстве, стоит высочайшая ответственность перед государством, перед народом. Талейран говорил, что «политик, который делает ошибку – это преступник, ибо если он стоит во главе государства, за ним стоит его народ. И если он делает какой-либо поворот, он знает цель, к которой идет, он знает, на какие силы он опирается, он знает врагов, которые будут против него, он действует осознано, профессионально – тогда это политик».

Наблюдая за нашими политиками, и сравнивая их с требованиями, которые сформулировала Науменко к политикам, и которые соответствуют думам и желаниям народа, поневоле приходишь к выводу: а можно ли этих людей подпускать близко к политике? Думают ли о чем, что делают? Знают ли они цель, к которой они зовут народ? Уверены ли они в тех силах, на которые они опираются? Знают ли они доподлинно своих врагов, их силу и мощь?

Очень в этом сомневаюсь. Мои сомнения подтверждаются еще и теми, на первый взгляд незначительными, рассуждениями Галины Алексеевны, которые она высказывает о нашем МИДе: «Когда вы входите в МИД, вы не должны встречать барышень почти без юбок (хоть и утверждающих, что они на них есть). Не должны там работать люди, не умеющие писать вербальную ноту, вести дипломатическую переписку, отличить прием от визита». МИД – не простое ведомство. Оно отражает лицо государства, и поэтому политик должен всегда «действовать» элегантно и во благо народу. Таких политиков у нас сегодня, в Украине, к сожалению нет. Галина Науменко в своей книге приводит немало примеров, когда на дипломатическую службу назначают не просто малообразованных, некультурных людей, но и просто невежественных, которых нельзя допускать ближе, чем на пушечный выстрел к дипломатическому ведомству, но назначают, так как они громче других кричат «Слава Украине!». А то, что этот крик больше вредит, чем в чем-то помогает, никого не волнует. Галина Алексеевна по этому поводу пишет с горечью: «В Украине мне бы очень хотелось увидеть хоть одну по-настоящему элитарную личность, но пока, увы...»

И еще с большей горечью, она пишет о тех, кто стоял и стоит (вот уже четверть века) у руля нашего государства, которым народ поручил создать действительно независимое, демократическое государство: «Я не политик. Но прожитые годы, встречи с интересными людьми, дарованные судьбой, позволяют мне, в первую очередь как гражданину судить о нашем государстве. А у нас его нет. Нет в понимании «правовое государство». Есть только некие его атрибуты. Так происходит потому, что нет государственной политики в отношении... государства. Мне кажется, десятилетия украинской новейшей истории было потрачено на, мягко говоря, ослабление нашего государства...». Трудно не согласиться с оценкой, данной Галиной Науменко итогам строительства нашего государства – Украины. Хотя прошло уже 9 лет как Галина Алексеевна высказала приведенную выше оценку, ее утверждения остались неизменными, актуальными и сегодня.

Немало места в книге уделено правилам поведения в жизни любого человека вообще и дипломату (их женам) в частности. И в этой связи желательно остановиться на оценке данной Науменко метода проведения наших праздников в общественных местах, а также во время различных политических акций. Извините за длинную цитату Галины Алексеевны, но не привести ее я не могу, ибо она актуальна сегодня как никогда. Галина Алексеевна утверждает: «Сейчас на всех уровнях говорят об опасности терроризма. Как же можно заигрывать с таким количеством людей? На маленьком пространстве (речь идет о Майдане) собираются не сотни - тысячи юношей и девушек. В этих условиях люди поневоле становятся толпой. А психология толпы, как известно, значительно уступает и отстает от психологии личности. Кто и чем подогревает эту толпу, вызывая нечеловеческие эмоции? Неужели для кого-то еще секрет, что катализатором при этом выступают алкогольные напитки и наркотики. После таких массовок в квартирах, которые окнами выходят на Хрещатик несколько дней стоит дух, как в дешевой пивной, а в подъезды и дворы заходить опасно и неприятно». От себя могу добавить, что как известно у толпы нет мозга, поэтому она ликует по любому поводу, стоит такому поводу появиться. И легко подбить их и на террористические акты.

Я, может быть, немного сгустил краски, но не прислушиваться к мнению Галины Науменко – преступно. В своей книге Галина Алексеевна преподнесла нам всем урок толерантности, урок исторической памяти. В последнее время нашей так называемой «элитой» взят курс на полный пересмотр нашей истории. Я не специалист в области истории, и поэтому не берусь обсуждать эту тему. Но позволить кому-либо передергивать факты, которым я не только был свидетелем, но и активным участником, я никому не дам. Рад, что автор рассматриваемой книги хотя на прямую не выражается так резко как я, все же своими рассказами, оглашением исторических фактов, она подтверждает мою мысль о недопустимости пересмотра и толкования на свой лад имевших место исторических фактов.

Прежде всего, следует отметить, что автор книги, несмотря на то, что идет разнузданная кампания по дискриминации нашего советского (коммунистического) прошлого, не побоялась отметить роль Советского Союза в становлении украинского государства. Не боялась она и восхититься своими коммунистическими учителями, которые так много сделали для Украины. Неоднократно она восхищается Ф.Ф. Молочковым (бывшим дворянином, выходцем из высшего эшелона царской России, лично приглашенным на работу в МИДе Иосифом Сталиным), Г.И.Удовенко, В.Н.Цыба, А.А.Бойко, Г.Г.Шевелем и многими другими, служившими Родине, а не идеологии. Восхищается она (и справедливо) деятельностью Громыко, Щербицкого, Ляшко и других. Даже выдающихся деятелей дипломатии царской России (Горчакова, Тютчева, Жомина) она вспоминает с восхищением и благодарностью. Она не забыла и западных дипломатов и государственных деятелей: Бисмарк, Аденауэра, В. Брандта, М. Тэтчер, королеву Англии и Швеции, Мадлен Олбрайт, Клинтона и многих-многих других. Даже Путина она сочла необходимым упомянуть добрым словом за его знание и умение пользоваться протоколом. Это образец правильного восприятия исторических фактов, невзирая ни на какие сиюминутные политические веяния.

Правильно по этому поводу высказался Лев Гумилев: «Кто выстрелит в свое прошлое из пистолета – в того будущее выстрелит из пушки».

Галина Науменко не хочет, чтобы будущее выстрелило в нас из пушки, и поэтому не стреляет в наше прошлое.

Чтобы у читателя не создалось мнение, что я яркий коммунист и поэтому восхваляю любое действие, чтобы обелить наше коммунистическое прошлое, сообщаю, что я, в свое время, был исключен из компартии и судим по ложному обвинению, но сумел доказать свою невиновность и была снята судимость, я был восстановлен в КПСС и...через 3 дня после восстановления в партии, лично подал заявление о выходе из КПСС. Это было еще в 80-е годы прошлого столетия.

Так что у меня есть свои счеты и к Советской власти и к КПСС, но это не значит, что должен охаивать все то, что было хорошего, или утверждать, что Украина была подневольной советской республикой. Галина Науменко пишет: «Я очень бы хотела издать полное собрание доказательств того, что Украина была ориентирована на международные организации, играла большую роль в ООН, ее посещали. Скажите мне, за 10 лет независимости к нам приехал хоть бы один король? Все время бьем себя в грудь: Мы независимы... Пусть другие про нас скажут, что мы независимые...». Лучше не скажешь.

Автор книги «Его величество протокол» со слезами на глазах говорит о нашем нежелании выглядеть в лице мирового сообщества как культурная нация и доказывает это фактами: как мы не умеем одеваться (к месту и не к месту тычем всем свою вышиванку и прочие «перлы» из этого набора); мы не умеем вести себя за столом, на визитах, в обществе, в гостях, на улице, мы не имеем представления о деловом этикете, и много чего другого не умеем. А умеем мы только охаивать свое – украинское, даже духи, которые, в свое время были признаны лучшими в мире. Мы не придаем значения многим «мелочам», из которых складывается имидж государства - таким, как пренебрежение к форме и цвету флага, к поведению, речи, одежде первых лиц государства, позволяющих себе в прямом эфире материться, драться, угрожать оружием собеседникам, или являться на публику в мятых брюках. Это болезнь нашего общества и называется эта болезнь по определению Галины Науменко «депрессией нации». Страшная, но излечимая болезнь – было бы только желание и понимание, что быть государственным деятелем, политиком означает думать и действовать не только во личное или узкопартийное благо, а и во благо своего народа, избравшего тебя на высокий государственный пост.

Чтобы не создалось мнение, что высказанные в этой статье мысли разделяет одна Галина Алексеевна Науменко, да ваш покорный слуга – автор этой статьи, сообщаю, что в еженедельнике «2000» (№11(764) от 18.03.2016) опубликована статья Светланы Васильевой «Это провал» подумала Мальвина поправляя кобуру», в которой затрагиваются те же вопросы этикета, что и в книге Науменко.

В заключение хотелось бы, чтобы избежать таких нонсенсов, как рисование на тротуарах государственного флага с патриотическими изречением: «Слава Украине! Героям Слава!», а затем своими сапогами топтание флага и «славы», от чего любого здравомыслящего человека – истинного патриота Украины бросает в дрожь, необходимо прислушаться к предложению Галины Науменко, которое гласит: «Давайте будем учить наших граждан и прежде всего детей в школах правилам этикета, правилам поведения на улице, дома, на работе, на отдыхе, в гостях и т. д. Для этого нужна государственная программа. И необходимо всем нам уяснить, что мы молодое независимое государство, мечтающее о мировом сообществе, должны все от нас зависящее сделать, чтобы повышать нашу общую (не говоря уже о дипломатической) культуру, чтобы поднять уровень нашей эстетики.

К сожалению, как говорит Галина Алексеевна, мы вместо этого «лезем, по-другому не скажешь, туда (в мировое сообщество) с кусочком сала в хусточке под полой мятого пиджака».

Хватит ли мудрости, понимания, желания, терпения у наших политиков претворять в жизнь мечты и желания настоящих патриотов Украины, каковой является Галина Алексеевна Науменко – покажет время. Я надеюсь, книга Науменко Г.А. «Его величество протокол» будет в ближайшем будущем переиздана и значительно большим тиражом. Эта книга должна стать настольной у всех государственных служащих и на столах деловых людей.

На фронтоне Оксфордского университета висит лозунг: «Манеры делают человека».

Пусть и для нас этот лозунг станет нашим ориентиром в нашем движении в мировое сообщество.

Просьба к Галине Алексеевне, при переиздании книги, обратить внимание на наличие повторов одних и тех же фактов в разных разделах книги.

В завершении хочется поблагодарить Галину Алексеевну Науменко за доставленное эстетическое удовольствие и полученные многочисленные мудрые советы и рекомендации. Большое спасибо и автору дизайна и макета Сулима К.И. за прекрасное оформление книги.

 

Участник Великой Отечественной Войны

Дорфман Петр Давидович                                                                                                  г. Киев, март 

Добавить в закладки и поделиться:

ЛЮДМИЛА ФЕДОТОВА: «СІМ’Я – ЦЕ СЕРЙОЗНО!»

З Людмилою Федотовою ми зустрілися в Ірпінському міському парку ім. В. Правика. За ароматною кавою й запашним чаєм швидко минула наша розмова. Лишився теплий спогад і приємні враження.

 

Людмила Федотова щиро радіє новим знайомствам. Мов дарунок сприйняла знайомство зі Світланою Винограденко, головою правління МГО «МОЗІРОН».

 

– Мені досить близькі теми проектів Світлани Винограденко, - ділиться враженнями Людмила Федотова. – Я готова до співпраці.
 
На свій вік Людмила мудра й розсудлива. Народилася й зростала на Черкащині. Мама виховувала її з братом практично сама. Особливих незручностей і проблем дівчинка не відчувала. Мама була чудовою кравчинею, першокласною модисткою. Отож, дівчинка завжди мала модні й красиві сукні.
 
Людмила змалку чітко засвоїла головне правило: треба добре вчитися, щоб досягати своєї мрії. А мрія була. Не повірите – Людмила мріяла працювати в банку, хотіла стати фінансистом! А ще твердо вирішила, що сім’я – це серйозно. Отак поетапно мрії здійснювалися. Спершу стала студенткою Ірпінського податкового вузу. І в банку пощастило попрацювати, навіть на керівній посаді! Людмила з приємністю згадує, як потрапила на роботу до одного з престижних банків столиці. Свого часу подала документи на вакантне місце Правекс-банку. Із 12 чоловік перевагу надали їй!
 
Перше, невдале кохання не зламало. У неї був час подумати, пізнати себе і…зустріти на своєму шляху Всевишнього. Саме йому довіряла свої думки, радилася, зверталася за допомогою. І..повірила: щастя є! З Віктором їхні шляхи десь перетиналися, вони йшли назустріч одне одному… Доля їх звела. Вже п’ять років вони разом. У них багато спільних інтересів.
 
…Одного дня Людмила задумалася: а заради чого я живу? Дім – робота. Час швидко спливає. Звернула увагу, що давно нічого не читала. Прийняла рішення: звільнилася з роботи, щоб краще налагодити сімейні стосунки, розібратися в собі, зайнятися громадською роботою. Три роки тому занурилася в сімейне життя: перечитала багато літератури різних напрямків з розвитку особистості. Цікавила тема шлюбних стосунків, свого призначення на землі.
 
 – Багато читала про свідомість, підсвідомість. Як вони співпрацюють між собою, - розповідає Людмила. - Дякуючи цьому, прийшла до висновку, що в мене є призначення.
 
…Довго аналізувала, що може зробити? За що болить душа? Її хвилюють , наприклад діти. Раніше якось вважали, що їх виховає дитячий садок, школа. Але ж виховання має відбуватися в самій сім’ї. Та й до студентів вона не байдужа. З досвіду знає, що не завжди вони роблять свій вибір, швидше виконують волю батьків…Ось тому їм і важче влаштуватися в житті, зробити правильний вибір. Хвилює її і проблема спілкування та догляду з онкохворими, бо доводилося боротися за здоров’я мами чоловіка…
 
Людмила Федотова вже має певний багаж і життєвий досвід з яким охоче може поділитися. Разом з чоловіком вони закінчили Духовну академію при одному храмі. Разом писали дипломну роботу про відкриття соціального центру в Ірпені. З Віктором ведуть проект «Анатомія шлюбу». Вона мріє працювати з молоддю, молодими сімейними парами. У неї є чудовий досвід: проводить тренінги з особистого зростання.
 
…Людмила з Віктором люблять подорожувати, відкривати нові країни і міста. Не так давно Людмила стала на лижі! Пристрасть читання літератури лише збільшується. Як і більшість жінок, любить пекти, в'язати гачком, вишивати… До слова, весільного рушника, як і годиться, вишивала сама. Людмила вірить в свою долю.
 
Людмила ЧЕЧЕЛЬ

Добавить в закладки и поделиться:

Прыг: 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14
Скок: 10 20 30 40 50 60 70

TRANSLATE

сентябрь, 2017

пн вт ср чт пт сб вс
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

Всякие наглядности: