Размер шрифта:

ХУСТКА МАМИНА ЗІГРІВАЄ…

ХУСТКА МАМИНА ЗІГРІВАЄ…

 

 

Є люди, які з першого погляду заворожують, надихають, зацікавлюють. Саме такою свого часу побачила Людмилу Грабовенко.

Людмила – жінка, яка вміє берегти найдорожче й донести його до небайдужого серця.

 –  На свою першу зарплату я купила, не повірите – хустку.  –  Жіноча хустка як оберіг пам’яті українського народу. Про те, що колись буду виставляти на показ і не мріяла. Та на все свій час. Якось у «Родинному домі» хотіли організувати щось затишне, домашнє… Ось тоді й пригадала, що ще в Миколаєві я вже робила виставки в бібліотеці, розповідала про цей родинний оберіг. …Мій дідусь загинув на війні, і пам’ятаю, що після цього бабуся ніколи не знімала рябенької хустки, забравши її з собою, коли пішла за межу. Я зрозуміла, наскільки ця річ була для неї дорога…Спочатку в моїй колекції були лише родинні хустки — моєї бабусі, мами, але згодом з’явилися й знайомих, друзів. Таким чином, ці хустки, кожна з яких має свою історію й енергетику, продовжують жити, їх бачать люди.

Так, про кожну хустку Людмила Іванівна записує історію. Серед численних експонатів є й давні хустки, яким понад 80 років, і більш сучасні.
Михайло Грушевський в “Історії України” писав, що хустка відома по всій території України, починаючи ще з часів Київської Русі. Це невід’ємний елемент одягу, що підкреслює його буденність чи святковість, інформує про родинний чи матеріальний статус жінки. І досі хустка в Україні зберігає побутове та обрядове значення. “Раніше хустки були прикрашені геометричними фігурами, в основному білого кольору, їх вишивали вручну сріблом чи золотом, — говорить Людмила Грабовенко. — З 18-го сторіччя з’явилися хустки з квітковими орнаментами. Ці візерунки, що збереглися і понині, пішли від південних слов’ян, турків і персів”. Хустку традиційно використовували, коли народжувалася дитина, а потім і на хрестини. Хлопчиків на проводах в армію мами обов’язково перев’язували ними. Вважалося, що ця хустка берегтиме від усіх негараздів. В Україні був поширений такий звичай: дівчина мала винести судженому хустку як знак згоди, що виходить заміж по любові. А на весіллі і зараз збереглася традиція три рази покривати цим головним убором наречену. Це означало, що вона переходить в статус заміжньої жінки.

Є в колекції Людмили Грабовенко й особливі хустки. Наприклад, Світлана Винограденко передала до колекції  хустку 1936 року. Ця хустка з Харківщини, належить родині Романових.
Та хіба можна не прислухатися ось до цієї історії: "Мабуть, вони почули історію моєї бабусі. Розповіли свою родинну історію - прадідусь пішов на війну і офіційно "пропав безвісти". Коли прабабуся брала цю хустку, то завжди говорила: "Чоловік живий, я відчуваю тепло. Не вірю, що він помер". І він повернувся таки живим. Ця хустка найпростіша - із сатину, але була в родині оберегом", - говорить Людмила Грабовенко. Тепер люди прикладають руку до тієї хустки, загадують бажання й воно неодмінно здійснюється!

 

Власниця колекції показала дві свої улюблені хустки в колекції, вони належали її мамі та бабусі. Кожна хустка має свою історію. Є тут також хустка, освячена в жіночому монастирі "на добро", а також хусточка, в якій діти носили родичам калачі на Різдво.

Такі різні хустки: світлі, темніші, квітчасті, ромбами, вишиті, з люрексом… І у кожної своя історія, як і в кожної людини…

Як добре, що є такі люди, як Людмила Грабовенко, які бережно ставляться до сімейних реліквій.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

Добавить в закладки и поделиться:

Комментарии к этой заметке больше не принимаются.


TRANSLATE

август, 2015

пн вт ср чт пт сб вс
          1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31            

Всякие наглядности: